Світова
колекція лише в ВІР нараховує біля 40
тис. зразків пшениці. В Україні і за
кордоном створені сорти з високим
потенціалом урожайності, які використовують
для селекції на збільшення цієї
особливості. Дуже багато сортів пшениці
створено з участю озимих сортів
Миронівська 808 і Безоста, як про це вже
говорилося вище. Їх похідні – цінний
вихідний матеріал. Широко використовуються
в селекції закордонні високоврожайні
сорти з ФРГ, Швеції, Данії, Сербії і інших
країн.
Селекція на збільшення
врожайності є найбільш важким завданням,
що пов’язано з незвичайною складністю,
комплексністю цієї ознаки. Селекціонеру
доводиться витрачати надзвичайно багато
праці, часу і коштів, щоб досягнути
значного підвищення врожайності нових
сортів. Доводиться використосовувати
величезні об’єми
селекційного матералу. Але з багатьох
сотень і тисяч створених генотипів лише
деяким з них випадає бути сортами.
Критичний огляд досягнень видатних
селекціонерів світу показує, що особливого
успіху досягають ті з них, які використовують
найбільш багатий і генетично різноманітний
вихідний матеріал, а також застосовують
найбільш прогресивні, науково обґрунтовані
методи роботи на всіх етапах селекційного
процесу.
Продуктивність рослини і
урожай сорту пшениці.
На кожну рослину пшениці, яка росте в
полі, впливає безліч чинників зовнішнього
середовища, які діють у різноманітних
сполученнях, непомірно варіюють по
роках і протягом періоду вегетації.
Для того щоб сорт пшениці міг утворювати
високий урожай його рослини повинні
відповідати в крайньому разі трьом
основним умовам: 1) успішно протистояти
несприятливим умовам зовнішніх чинників;
2) з максимальною ефективністю
використовувати сприятливі умови
середовища; 3) мати високу продуктивність
і зберігати її в умовах виробництва.
Для виконання першої вимоги рослини
пшениці повинні мати такі важливі
ознаки, як комплексна стійкість до
хвороб і шкідників, зимостійкість (для
озимих форм), посухостійкість,
жаростійкість, висока стійкість до
вилягання при оптимальній для кожної
зони довжині соломини і т.д. Кожна з
перерахованих ознак сама по собі є
надзвичайно складною і потребує
специфічних прийомів селекції.
Продуктивність пшеничної
рослини прийнято розчленовувати на
низку складових компонентів. Головними
з них є: продуктивна кущистість, довжина
колоса, число колосків у колосі, число
зерен у колосі, маса 1000 зерен, маса зерна
з одного колоса і маса зерна з рослини.
П.П. Лук’яненко (1963, 1967,
1968) вважав найбільш важливим компонентом
продуктивності масу зерна з одного
колоса. Він встановив високу позитивну
кореляцію цієї ознаки з урожайністю з
одиниці площі (rР
= 0.70 – 0.72) і з успіхом використовував її
при доборі високопродуктивних форм.
Висновок П.П. Лук’яненка підтверджений
багатьома дослідниками, які працювали
в різноманітних географічних зонах з
різноманітним сортовим матеріалом.
Такий стан цілком логічний. Урожай зерна
з одиниці площі є множинником двох
величин: числа продуктивних стебел на
ній і масі зерна з одного колоса. Оскільки
перша величина, в крайньому разі в
однотипних сортів, порівняно постійна,
то врожай в основному залежить від
другої величини. В кожній зоні необхідно
вирішувати проблему збільшення
продуктивності колоса: чи вести селекцію
на більшу озерненість, чи намагатися
до відбору більш крупнозерних форм або
сполучати ці дві ознаки в найбільш
оптимальних співвідношеннях. Зв’язок
інших компонентів продуктивності з
урожайністю зерна з одиниці площі значно
варіює в залежності від географічної
зони, погодних умов і вихідного матеріалу.
Генетика продуктивності.
Ю.А. Філіпченко (1934), М.І. Вавілов (1935),
J.H.
Torrie (1936),
К.А. Фляксбергер (1938) і ін. вже в 30-ті роки
минулого століття вказували на значну
складність генетичної природи
продуктивності. Її вивчення ускладнюється
значною мінливістю цієї ознаки і її
окремих компонентів. Компоненти
продуктивності можна розмістити в
порядку збільшення варіабельності
наступним чином: число колосків у колосі,
довжина колоса, маса 1000 зерен, число
зерен у колосі маса зерна з колоса,
продуктивна кущистість, маса зерна з
рослини.
Велике число опублікованих
робіт присв’ячені
характеру спадкування компонентів
продуктивності в першому поколінні,
особливо багато таких даних з’явилося
в 60 – 70-х роках минулого століття. В
опублікованих роботах можна знайти
різноманітні типи спадкування по кожному
з компонентів продуктивності. Напевно,
що неоднозначність результатів залежить
від умов проведення дослідів, особливостей
батьківських форм які залучалися до
схрещувань і мірою суворості застосовуваних
критеріїв при порівнянні середніх
значень ознаки в F1
і батьківських форм.
Дуже мало робіт по гібридологічному
аналізу компонентів продуктивності в
другому і наступних поколіннях. Дещо
краще вивчені число колосків у колосі,
довжина колоса і маса 1000 зерен, які є
найменш варіюючими ознаками. За даними
М.І. Вавилова (1935), S.
Jasnowsky (1935)
і F.N.
McNeal (1956),
відмінності між батьківськими формами
по числу колосків у колосі контролюються
одним-трьома генами. H.
Schmalz (1972)
відмітив високу позитивну кореляцію
цієї ознаки з пізньостиглістю, а С.
Коваль (1983) припустив, що число колосків
у колосі - результат плейотропної дії
генів типу розвитку і фотоперіодичної
реакції.
Довжина колоса у сортів і
ліній м’якої пшениці обумовлена трьома
головними генами і п’ятьома
генами-модифікаторами (Ю.А. Філіпченко,
1934). T.H.
Shen (1934)
спостерігав моногенну відмінність
батьківських форм за цією ознакою.
Дещо більша кількість робіт
присв’ячена аналізу маси 1000 зерен При
цьому цікаво, що дослідники, які проводили
генетичне вивчення в абсолютно різних
агроекологічних умовах і з залученням
різноманітного вихідного матеріалу,
дійшли до цілком схожих висновків.
Згідно отриманих ними даних, крупнозерні
форми відрізняються від дрібнозерних
за домінантними алелями одного-чотирьох
генів.
Таким чином, можна зробити
загальний висновок, що продуктивність
в цілому і її окремі компоненти в
генетичному відношенні вивчені слабо.
Це пов’язано як з наявністю багатьох
методичних труднощів, так і з необхідністю
аналізувати дуже великі вибірки рослин,
що потребує значних витрат праці і часу.
Значний вклад у розуміння генетики
елементів продуктивності може внести
створення і вивчення ізогенних ліній.
Визначення завдань селекції
на урожайність. Від
правильного розуміння завдань, що
постають перед відповідною селекційною
програмою, часто залежить наступний
успіх всієї роботи. З великого різноманіття
підходів до селекції на продуктивність
слід особливо виділити два дуже важливих
напрямки: селекцію на подальше збільшення
рівня врожайності і селекцію на збереження
стабільно високої врожайності комерційних
сортів. Якщо важливість першого підходу
зрозуміла всім і він лежить в основі
роботи більшості установ, то другий в
багатьох випадках недооцінюється.
Поява нових біотипів, рас або
навіть видів хвороб і шкідників є,
напевно, єдиною причиною втрати вже
досягнутого рівня врожайності існуючих
сортів. Справді, екстремальні погодні
умови, здатні викликати різке падіння
врожайності широко поширених в районі
вирощування сорта, складаються не так
і часто, і в переважній більшості років
цей сорт буде давати нормальні врожаї.
У випадку ж появи нових біотипів, рас
або видів паразиту, що викликають сильні
епіфітотії або зоофітотії, важко
сподіватися на те, що вони швидко зникнуть
в наступному. Подібна причина завжди
змушує припинити вирощування цих сортів
зовсім або на тривалий проміжок часу.
Довготривалий захист особливо
видатних сортів пшениці від ураження
шкодочинними хворобами можна забезпечити
з допомогою метода насичуючих
схрещувань. Одноразове
схрещування з сортом-донором і наступне
застосування багаторазових насичуючих
схрещувань дозволить повністю відновити
сортотип реципієнта по всіх ознаках і
зберегти бажану особливість імунності.
Доведено, що чим більше рівень
урожайності пшениці наближається до
межі в 10 т/га, тим важче
досягати істотних зрушень у його
наступному підвищенні. Кожне істотне
збільшення врожайності потребує все
більших витрат праці, часу і коштів. У
зв’язку з цим робота по
збереженню стабільності врожаїв
розповсюджених сортів, напевно, набуватиме
все більшого значення в майбутньому,
а можливо, навіть стане переважаючою.
Доцільно було б в Україні
започаткувати таку роботу в крайньому
разі для збереження у виробництві
найбільш цінних сортів. Це могли б
виконувати невеликі кваліфіковані
робочі групи при самих селекційних
установах, або на окремих регіональних
дослідних станціях, які за ліцензійною
угодою проводять вирощування насіння
високих репродукцій.
Для визначення оптимального
фенотипу ідеального типу (ідеатипу)
сорта важливого значення набувають
майже ізогенні лінії, які різняться між
собою лише за алелями тісно зчеплених
генів. Створення серії таких ліній на
основі декількох найбільш поширених
сортів і їх порівняльне вивчення в
кожній „пшеничній зоні” зоні України
дасть відповідь на питання про те, яка
міра вираженості відповідних ознак
буде оптимальною для формування найбільш
високого врожаю. Можна буде отримати
методичну і методологічну відповідь
про те, якими повинні бути сорти в тому
або іншому регіоні України: остистими
чи безостими, червонозерними чи
білозерним, з опушеними колосковими
лусками чи без опушення і т.д. До цього
часу ці прості питання вирішуються
інтуїтивно переважно „методом проб і
помилок”. Робота по створенню майже
ізогенних ліній заслуговує, на наш
погляд, значної уваги всіх генетиків і
селекціонерів і перш за все Центру
генетичних ресурсів рослин і Інституту
охорони прав на сорти рослин.
Лише після того, як показники
врожайності набудуть в кожній зоні
свого конкретного виразу, сортові моделі
нададуть дієву допомогу в підвищенні
ефективності всього селекційного
процесу. Це дасть змогу проводити
спрямовані добори, спираючись на науково
обґрунтовані критерії, а не лише на
суб’єктивні уявлення,
які по різному формуються протягом
тривалої практичної роботи селекціонера.
