Завдання і напрямки селекції сої. Селекція сої на врожайність. Селекція сої на скоростиглість. Селекція сої на вміст білка і олії

Завдання і напрямки селекції сої

       Традиційні напрямки селекції сої: на врожайність, скоростиглість, стійкість до вилягання, хвороб, шкідників, вмістом олії і білку в зерні. В останні роки визначився новий напрямок – на підвищену азотфіксуючу активність.

       Селекція сої на врожайність. Більшість сортів сої, що внесені в Реєстр сортів рослин Укураїни, мають потенційну врожайність 3 – 4 т/га; рекордна врожайність у США досягає 7 т/га.

       Індивідуальний добір на продуктивність рослин у гетерогенних популяціях необхідно проводити за наступними ознаками, які мають високе спадкування і низький рівень модифікаційної мінливості: висота рослин, довжина міжвузолів, число вузлів на головному стеблі, число насінин в бобі, маса 1000 зерен, індекс врожаю.

       Формування, добір вихідних форм для селекції і створення нових сортів слід проводити на максимально вирівняному агротехнічному фоні.

       При гібридизації сої, найбільшу міру виразливості  складового елементу в однієї батьківської форми слід доповнювати середньою виразливістю цього елементу в іншої. Оцінку селекційного матеріалу слід проводити за комплексом ознак, оскільки максимальний визаз одного з складових елементів, переважно, супроводжується близьким до мінімального виразу іншого.  Добір на врожайність необхідно сполучати з добором на оптималоьне (15 – 17 см) прикріплення нижніх бобів і стійкість до розтріскування, що дає змогу знизити до мінімуму втрати врожаю при збиранні.

      Селекція сої на скоростиглість. Це спрямування набуло особливого значення в зв’язку з інтродукцією сої в нові, більш північні  райони, воно важливе також при створенні сортів для пожнивних посівів у південних районах з більшою сумою активних температур.

      Для кожної зони необхідно створювати свої скоростиглі форми з урахуванням екологічних умов. Південним скоростиглим сортам необхідна сума активних температур 2000 – 2200⁰С. При посіві в північній  зоні вирощування культури у них збільшується вегетаційний період, вони переходять з групи ультраскоростиглих в групу середньостиглих і середньопізньостиглих, а північні ультраскоростиглі сорти на півдні набувають карликовості, врожайність їх різко знижується.

      Сорти сої північного екотипу повинні мати наступні межі основних показників: сума активних температур (10⁰С і вище) 1700 – 1800⁰С, підвищена інтенсивність фотосинтеу, активний симбіотичний потенціал 15 – 20 тис. од., детермінантний тип росту, мінімальне або нульове гілкування, висота стебла 45 – 60 см, число продуктивних вузолів не менше семи, висота прикріплення нижнього боба не нижче  15 см, число бобів у вузлі 2 – 2,5, зерен у бобі 1,7 – 2, маса 1000 зерен 115 – 150 г, індекс урожаю не менше 35%, вміст білку в зерні 38 – 40%, олії 15 – 18%.

      Скоростглі сорти сої повинні мати густоту стояння рослин перед збиранням 500 – 600 тис/га.  В таких посівах виникає загроза полягання, в зв’язку з цим необхідна особливість таких сортів – стійкість до вилягання.

      Ультраскоростиглі сорти сої створені в Швеції (серії Фіскебі, Шведська 856), однак вони характеризуються дуже низьким прикріпленням бобів (у зв’язку з чим непридатні до механізованого збирання) і підвищеною розлусністю бобів. Створені форми сої північного екотипу, які здатні утворювати урожай 2 – 2,5 т/га.

      При будь-якому спрямуванні селекції важливо добирати форми, стійкі до розповсюджених в зоні шкідників і хвороб. В Україні сою частіш за все вражають хвороби сходів: фузаріози і бактеріози, плямистість листя – пероноспороз,  аскохітоз, септоріоз, кореневі гнилі, бактеріальне в’янення, склеротиноз.

      Селекція сої на вміст білка і олії. Більшість вирощуваних сортів містить  38 – 45% білка і 17 – 21% олії. В окремих форм ці показники досягають відповідно 52 і 27%. Між вмістом білка і олії встановлена чітко виражена негативна кореляція ( r = - 0.3 – 0.7). Більшою олійністю характеризуються крупнозені середньостиглі сорти.

     У соєвій олії найбільш важлива незамінна лінолева кислота (50 – 60%). Однак її кількість прямо корелює з вмістом лінолевої кислоти (2 – 3%),  що надає олії специфічного запаху і сприяє швидкому його окисленню

      При селекції сої на підвищений вміст білка слід ураховувати, що в  зерні скоростиглих форм з забарвленою і темною насіневою оболонкою його більше, ніж у жовтонасіневому середньостиглому. У високобілкових сортів сумарна кількість білку і олії вища, ніж високоолійних.

      Вміст білку в зерні сої тісно пов’язаний з генетично обумовленою особливістю – симбіотичною активністю. Рослини, які здатні формувати великий симбіотичний апарат, а, таким чином, і повністю забезпечувати себе азотом за рахунок фіксації його з повітря, містять значно більше білку (різниця до 10%), ніж рослини,  які ростуть поруч, але імунні до ризобій або  такі, що зформували невеликий і менш активний симбіотичний апарат. В умовах кислих грунтів,  нестачі того або іншого елемента живлення, вологи, понижених або високих температур, коли біологічна фіксація азота послаблена, вміст білку в зерні завжди менший, ніж при оптимальних значеннях вказаних чинників. У зв’язку з цим селекцію сої на підвищену симбіотичну активність, білкову продуктивність і врожайність слід вести при оптимальних умовах симбіозу, тобто на середньосуглинкових добре аерованих грунтах з рН_сол. біля 6,5, достатньо забезпечених фосфором, калієм, магнієм, мікроелементами (бором, молібденом), при інокуляції насіння специфічним активним штамом ризобій. Азотні добрива застосовувати не потрібно. На цьому фоні добирають форми з підвищеною симбіотичною активністю  за прямими (активність нітрогенази) або непрямими (інтенсивність фотосинтезу, вміст хлорофіллу в листках, ступінь розвитку вегетативних органів)  ознаками.

     Форми, що активно фіксують азот, мають декілька більш тривалий вегетаційний період, їм потрібна більша сума активних температур !

Генетика ознак сої

      Генетика ознак сої

      Всі форми і підвидів sp. Glycine soja диплоїдні (2n = 40). Однак для роду Glycine основним числом хромосом можливо вважати  10, оскільки у sp. G. javanica (соя яванська) subgen. Glycine 2n = 20.

      Через велику чисельність хромосом і ї малий розмір каріотип сої вивчений недостатньо, ідиограмма цієї культури не складена.

      Характер спадкування основних ознак показаний в таблиці 7. До домінантних, як правило, відносяться ознаки з більш раннім проявом у філогенезі виду. Це стосується як

 Спадкування ознак сої

Ознака	домінантне	рецесивне
Маркерні     ознаки
Волоть	Багатоквіткова	Малоквіткова
Величина квіток	Дрібні	Великі
Забарвлення квіток	Фіолетове	Біле
Величина насіння	Дрібне	Крупне
Форма зерна	Плескате	Кулясте
Забарвлення насіневої оболонки	Зелене, чорне	Жовте, коричневе
Пігментація насіневої оболонки	Наявна	Відсутня
Забарвлення рубчика	Світле	Темне
Величина бобів	Дрібна	Крупна
Форма бобів	Пряма	Вигнута
Забарвлення бобів	Темне	Світле
Висота стебла	Висока	Низька
Товщина стебла	Тонка	Товста
Пігментація стебла	Наявна	Відсутня
Опушеність стебла	Відсутня (гола)	Наявна
Гілчастість	Сильна	Відсутня
Форма куща	Широка	Стиснута
Вилягання	Істотне	Відсутнє
Величина листків середнього яруса	Дрібна	Крупна
Опадання листків	Існує                                       Відсутнє
Господарські ознаки
Зернова продуктивність	Середня	Висока і низька
Реакція на довжину дня	Сильна	Нейтральна
Вегетаційний період	Середньостиглість	Пізньо- і ранньостиглість
Утворення бульбашок	Нормльне	Відсутнє
Розтріскування бобів	Сильне	Слабке
Висота прикріплення нижнього боба	Низька	Висока
Стійкість до фітофтори	Стійка	Сприйнятлива
Стійкість до бактеріальної пухирчатості	Сприйнятливість	Стійкість
Вміст білку в зерні	Високий	Низький і дуже низький
Вміст олії в зерні                                                   Низький		Високий

моногенно контрольованих,  так і ознак, які мають більш складний характер (аж до полігенного) спадкування. Наприклад, середньостиглість філогенетично старіше ранньо- і пізньостиглості. Тому при схрещуванні ранньостиглої і середньостиглої форм домінує більш пізньостигла, а середньостиглої і пізньостиглої – більш ранньостигла форма.

     При схрещуванні дикої сої з культурною домінує розтріскування бобів, а при гібридизації двох культурних сортів може домінувати стійкість до розтріскування.

     Визначена генетика стійкості рослин до низки хвороб. Так, резистентність до бактеріального опіку контролюється домінантним геном Rpg1, до бактеріальної пухирчатості – рецесивним геном  rxp, до кільцевої плямистості листків – домінантним геном RpS, стійкість до віруса мозаїки сої обумовлена одним або двома генами.

      Практично відсутні дані про локалізацію і число генів, що контролюють кількісні оознаки у сої. Спадкування цих ознак полігенне.

Морфобіологічні особливості сої. Біологічні особливості сої. Біологія цвітіння і запліднення сої.

Морфобіологічні особливості сої

     Морфологічні ознаки.  Соя – трав’яниста рослина,  всі вирощувані форми однорічні кущові. Коренева система стрижнева. У верхній частині її в шарі грунту 0 – 10 см і в радіусі 6 – 10 см від головного кореня формується симбіотичний апарат. Клубеньки кулеподібні, діаметром 2 – 4 мм,  досягають і 8 мм (див. мал. 22).

     Сім’ядолі виносяться на поверхню грунту. Гіпокотиль зелений або з фіолетовим відтінком. Зелене забарвлення його асоцийовано з білим забарвленням квіток, фіолетове – з фіолетовим.

     Висота стебла від 20 см у карликових форм до 200 см у високорослих. Більшість сортів мають стебло висотою 60 – 110 см. За характером росту стебла форми сої поділяються на дві групи: 1) недетермінатного типу, у яких верхівкова брунька  ростова і при сприятливих умовах стебло довго продовжує рости і утворювати нові генеративні органи; 2)  детермінантного типу, у яких стебло закінчується квітковою волоттю, ріст стебла припиняється, як тільки зформувалася верхівкова китиця, вони дружніше, ніж перші, ростуть і плодоносять, більш скоростиглі. У світовій практиці робиться спроба переводу існуючих сортів сої на детермінантний тип росту.

     Стебло, гілки і черенки листків у більшості форм сої мають бурувате, жовте або сіре опушення. Забарвлення його обумовлено генотипом.

      Квітки дрібні, майже не мають  запаху (тому комахами відвідуються дуже рідко) зібрані в волоть, розміщені в пазухах листків (мал. 25). Зав’язь одногніздова з одним плодолистиком, на якому розвивається декілька  насіневих зачатків. Стовпчик невисокий, легко зігнутий. Приймочка маточки розширена, плоска і липка.

     Боби короткі – 2,5 – 6 см. Ширина їх від 0,5 до 1,5 см. У бобі міститься дві-три насінини, рідше одна або чотири. Висота прикріплення нижніх бобів від 2 – 3 см, у більшості сортів вона становить 12 – 17 см. Більш низьке прикріплення призводить до  втрат урожаю при збиранні, а більш високе – до недобору біологічного врожаю.

      Форма  зерна від кулеподібного до опукло-плоского. Забарвлення сім’ядолей жовте, рідше зелене, а забарвлення насіневої оболонки бурштинове, жовте, зеленкувате, чорне, коричневе або крапчасте, поверхня блискуча або матова. Рубчик крупний, опуклий, рідше лінійної форми. Забарвлення його у темнонасіневих форм подібне з забарвленням насіневої оболонки, а в світлонасіневих – більш темне.

      Біологічні особливості. Соя – рослина короткого дня. При просуванні  на північ зміщуються строки початку її цвітіння, посилюється ріст вегетативної маси, збільшується період вегетації. Ультраскоростиглі форми північного екотипу у більш південних широтах різко скорочують період вегетації, стають низьковрожайними карликами.

     Соя дуже вимоглива до тепла. Проростання насіння починається при температурі грунту на глибині посіву 8 – 10⁰С. У фазі сходів вона витримує  заморозки до 3⁰С. В період цвітіння – формування насіння температура повітря повинна бути 17 – 25⁰С.

      Ультраскоростиглі сорти північного екотипу більш стійкі до холоду. Цвітіння і утворення бобів у них може відбуватися при температурі 14 – 16⁰С. Для південних  екотипів сума активних температур (10⁰С і вище) за вегетацію становить 2800  - 3500⁰С. Ультраскоростиглі  північні сорти припиняють вегетацію при сумі активних температур 1700 – 2000⁰С, причому тривалість вегетації залежитьь від напруження температур в окремі міжфазні періоди. В холодні роки ультраскоростиглі сорти можуть виявитися в групі середньостиглих і навіть  середньопізніх. У зв’язку з цим більш точною  характеристикою сорту за скоростиглістю є число днів від сходів до дозрівання, а сума активних температур за даний період (табл. 6). Цей показник обумовлений генетично і досить стабільний.

      Вегетаційний період сої поділяється на шість основних фаз: сходи, гілкування, цвітіння, утворення бобів, повний налив зерна, повна стиглість. В останній час вчені багатьох країн вегетаційний період сої поділяють на два підперіоди:  вегетативний (В) і генеративний (Г). Прява першого трійчастого листа позначається як В₁, другого – В₂ і т. д.,

      Класифікація сортів сої за тривалістю вегетаційного періода

Сорти	Тривалість періоду від сходів до дозрівання, днів (за Н.І. Корсаковим)	Сума активних температур,  0С (за Г.С. Прсипановим)
Ультраскоростиглі	80 і менше	1700 і менше
Дуже скоростиглі	81 - 90	1701 - 1900
Скоростиглі	91 - 110	1901 - 2200
Середньоскоростиглі	111 - 120	2201 - 2300
Середньостиглі	121 – 130	2301 - 2400
Середньопізні	131 - 150	2401 - 2600
Пізньостиглі	151 - 160	2601 - 3000
Дуже пізньостиглі	161 - 170	6001 - 3500
Виключно пізньостиглі	Більше 170	Більше 2 3500

Поява квіток у пазусі першого листа – Г₁, в пазусі другого, третього листа – Г₂, Г₃ і т.д. Така деталізація вегетаційного періоду особливо потрібна в селекійному процесі.

      Важлива біологічна особливість сої – здатність до симбіозу з бульбашковими бактеріями роду Rhizodium. При спиятливих умовах симбіозу (рН_сол 6,5 – 7. оптимальне значення вологості грунту, достатня забезпеченість макро- і мікроелементами, оптимальна температура 15 – 25⁰С, наявність специфічного вірулентного активного штамма різобій) активний сімбіотичний потенціал становить 25 – 30 тис. од., а кількість фіксованого азоту повітря за вегетацію – 200 – 250 кг на 1 га.

    Оскільки симбіотична активність рослин визначається генотипом, а селекція на підвищену азотфіксацію раніше не проводилася, існуючі сорти гетерогенні за цією ознакою. В одному і тому ж сорті зустрічаються рослини з добре розвинутим симбіотичним апаратом, які активно фіксують азот повітря, і рослини з слабкою азотфіксуючою активністю або імунні до ризобій. Відповідно вміст білку в зернах цих рослин різняться на 5 – 10%.

      При повільному рості наземної маси і потужному розвитку кореневої системи соя задовільно переносить нестачу вологи в перший період вегетації, однак при цьому затримується формування симбіотичного апарату. В фази цвітінн, формування бобів і наливу насіння вологість орного шару грунту не повинна опускатися нижче 65% вологості. При нестачі вологи в цей період відмирають бульбашки, соя потерпає від азотного голодування і знижує врожай зерна.

      Соя може рости на різних грунтах, крім кислих, сильнозасолених або заболочених. Оптимальне значення рН_сол грунту для неї 6,5 - 7 при достатньому забезпеченні  фосфором, калієм, бором, молібденом. Азотні добрива пригнічують симбіоз, сприяють нарощуванню вегетативної маси, призводять до зниження врожаю зерна.

      Біологія цвітіння і запліднення. Соя строгий самозапилювач, 98% квіток її клейстогамні. Природня гібридизація становить 0,1 -0,15%, досягає інколи 0,5%. У недетермінантних форм цвітіння розтягнуте в часі, одночасно з ним продовжується ріст головного стебла і гілок. Спочатку з’являються поодинокі квітки в нижній або середній частині головного стебла, через 4 – 6 днів інтенсивно цвіте вся рослина. У форм з детермінантним типом росту цвітіння відбувається майже одночасно на всій рослині.

      На початку росту бутона стовпчик маточки нахилений в напрямку паруса, приймочка маточки суха, відстаючі в рості пиляки щільним кільцем розміщені нижче приймочки, вони жовтувато-зелені. Потім зубчики чашечки починають розходитися, і з них з них поступово починає проглядатися віночок. На приймочці з’являється клекувата світла рідина, вона готова до сприйняття пилку. Ця фаза найбільш зручна для кастрації і запилення квіток сої. Починається вона о 4 – 5 год. ранку. Якщо попередній день був сухим і жарким, масове розтріскування пиляків починається о 5 – 7 год.,  якщо прохолодний і зволожений – о 9 – 10 год. або пізніше. В оній квітці пиляки розтріскуються протягом декількох хвилин. При цьому віночки фіолетового забарвлення починають набувати рожевого відтінку, а білі – кремового. Загальний термін розтріскування 2 – 3 год. Тріснувші яскраво- жовті пиляки щільним кільцем оточують маточку і змикаються з нею. Пилкові зерна проростають через 10 – 20 хвилин після розтріскування пиляків. Через 20 – 30 хвилин після початку проростання пилку розкривається віночок, пелюстки його втрачають пружність. До середини дня розтріскування пиляків припиняється, відновлюючись після 17 -18 год. Вночі соя не цвіте. Віночок запилюваної квітки залишається  відкритим протягом ночі і починає в’янути наступного дня і опадає черед 2 – 3 доби з чашечки з’являється біб.

      Для сої характерне істотне опадання квіток (14 – 90%), а також абортивність бобів і насіння (до 40%), що призводить до істотного зниження врожаю. Опадіння бобів спостерігається при сильній засусі, нестачі деяких елементів живлення і тривалому світловому дні. Абортивність насіння визначається умовами вирощування і генотипом сорту. В одних і тих же умовах у різних сортів вона коливається від 15 до 34%.

Систематика і походження сої

   Систематика і походження сої

   Соя  відноситьс до сімейства Fabacea, роду соя –Glycine L., виду соя звичайна – G. soja (L.)  Sieb. Et  Zucc. ( G. hispida   Max.).

    Рід Glycine  поділяється, за Н.І. Корсаковим, на три підрода у відповідності з центрами формоутворення. Підрід Glycine L. з двома видами - сланкий і яванський – походять з Східноафриканського центру (Східна Африка, Індія, Шрі Ланка, острів Ява). Підрід Leptocyamos (Benth.) F. Herm., який включає шість видів – виткий, серповидний, багатонасіневий, світлий, тютюнолистий і войлочний, зформувався в Австралійському центрі (Австралія, Південний Китай, острови Південно-Східної Азії). Підрід  Soja (Moench.) F. Herm., до якого входить один вид – соя звичайна – G. soja (L.) Sieb. Et zucc. -  походить з Східно-Китайського центру формоутворення (Північний Китай і сусідні острови).

            До виду G. soja відносяться всі вирощувані сорти сої, напвкультурні і дикорослі форми Північного Китаю і Далекого Сходу. В межах виду розрізнюють п’ять підвидів.

1.      Ssp. Soja (Steb. Et Zucc.) Kors., синонім  G.ussuriensis Reg. and Maack. -  підвид дикорослий, або усурійський. Стебла тонкі, виткі, сильно вилягаючі. Листочки дрібненькі, від опукло-загострених до ланцетоподібних. Квітки фіолетові, дрібні. Волоті короткі. Боби дрібні, при дозріванні розтріскуються. Насіння темно-коричневе або майже чорне, маса 1000 зерен 20 – 30 г. Розповсюджений в Китаї, Кореї, Японії, Індії, Монголії і на Далекому Сході. Включає чотири різновиди.

2.      Ssp. gracilis (Skv.) Kors. -  підвид культурний. Після дикоростучої сої його форми найбільш примітивні в межах  sp. G. soja. Розповсюджений в  Приамурї, Mанчжурії і Північному Китаї як бур’ян. Включає чотирі різновиди.

3.      Ssp. indochinensis (Enk.) Kors. – підвид індокитайський. Середньорослі і дуже високі (до 2 м) пізньостиглі форми з підвищеним гілкуванням. Стебло і пагони тонкі, схильні до закручування і вилягання. Є сланцеві форми. Листки дрібні, олисвленість висока. Більшість форм мають темнозабарвлене насіння. Насіння малокультурних форм містить багато білку ( 39 – 44,5%). Включає 28 різновидностей. Цей підвид зформований у значній мірі під впливом людини. Разом з тим серед вирощуваних форм є зразки, що мають найбільше число домінантних ознак.

4.      Ssp. manshurica (Enk.) Kors. -  підвид манчурський. Середньорослі (60 – 95 см) форми. Гілкування середнє або підвищене.  Стебла середньої товщини., інколи тонкі. Тип росту проміжній. Волоті малоквіткові, від коротких до середніх. Боби середні за розміром, інколи вузькі. Насіння також середнє (маса 1000 зерен 110 – 260 г).  Переважають зернові форми з вмістом білка 39 – 42,5% і олії 23 – 24%. Включає 26 різновидностей Сорти з генетичною основою підвиду розповсюджені в США, Канаді, на Балканському півострові, на Далекому Сході і в інших районах де вирощують сою і займають майже всю площу посіву цієї культури.

5.      Ssp. korajensis (Enk.) Rors. – підвид корейський. У найбільш значній мірі відтворює багатовікову селекцію в оптимальних умовах вирощування. У філогенетичному відношенні це найбільш молодий підвид сої звичайної. Відрізняється міцним невилягаючим стеблом, крупними листками і зерном. До негативних особливостей відноситься схильність до розлусності бобів, підвищена гідрофільність і розлусність насіневої оболонки. Включає 40 різновидів.

Для зручності диференціації розповсюджених у виробництві сортів сої при селекційно-насінницькій роботі В.Б. Енкен запропонував систему апробаційних груп,  які виділяються за маломінливими ознаками: забарвлення опушення боба, насіневої оболонки і рубчика насінини.

Більшість науковців  вважають батьківщиною сої Південно-Східну Азію (північна і східна частина Китаю).  Пращуром культурної сої є дикоросла соя G. ussuriensis, ареал якої в Китаї надзвичайно великий. Вирощувати сою в Китаї розпочали 6 – 7 тис. років тому, однак і в наші дні в цій країні існують сорти, які близькі до дикорослих форм. Тут же знаходиться і центр генетичного різноманіття даної культури. З Китаю культурна соя проникла в Корею, а звідти в Японію.

Соя як культура

   Соя – одна з найбільш стародавніх сільськогосподарських культур світу. Цінність цієї культури полягає в тому, що  в зерні міститься 35 – 52% білку і 17 – 27% жиру, вітаміни А, В, С, D, E, низка  ферментів. Білок сої представлений  легкорозчинними фракціями (до 94%), у ньому велика кількість незамінних амінокислот, лізину в 9 разів більше, ніж у білку пшеничної муки, і  в 2 -3 рази більше, ніж у зерні гороху,  нута, кормових бобів. Крім того, білок сої – гліцитин – має особливість звурджуватися (утворювати сиркоподібну масу).                                                                               

     З зерна сої виробляють білкові продукти трьох видів, концентрати, які містять 70% білку, ізоляти (до 90% білку) і структуровані продукти – аналоги виробів з м’яса. Вони набагато дешевші натуральних, але не поступаються їм за поживністю і перетравністю. Вважають, що в ХХІ ст. 20% м’ясної продукції в світі буде замінено продуктами з сої. Соя справедливо вважається олійною культурою.  Соєва олія, якої виробляється більше 9 млн. т, має гарні смакові і кулінарні особливості. Вона складається з фізіологічно активних полінасичених жирних кислот, незамінних для тваринного організму.

      Соя вирощується в 62 країнах світу.  Площі посіву її неухильно зростають і перевищу.ть 60 млн. га, а виробництво зерна збільшилося більше ніж у 4 рази і превищує 100 млн. т. Жодна інша сільськогосподарська культура не знає такого стрімкого розповсюдження. В Україні, Молдові, Північному Кавказі, Російській Федерації, країнах Середньої Азії, Туреччині вирощують понад  200 тис. га, і площі посіву тут можуть бути доведені до 2 – 3 млн га. Успіхи селекції дали змогу вирощувати цю культуру навіть у північних районах України.